Переглядів: 249

Історична довідка

chervona_sloboda

Байбузи — село в Черкаському районі, Черкаської області. Знаходиться у північно-західній частині Черкаського району на північному підніжжі Мошногірського кряжу, на річці Вільшанці, правій притоці Дніпра. Відстань від Черкас автомобільними шляхами — 40 км.

Існує декілька версій походження назви села:

1. Назва татарського походження і складається з двох слів — «бай» та «буза». Перше означає багатий, могутній або господар, статний чоловік; друге — сірий, сріблястий, сивий. Назва давалась як ім’я дітям з побажанням дожити до сивої старості або прізвисько поважним людям;
2. Назва татарського походження і походить від бузи — напою з проса, яке сіяли татари, що залишились тут проживати після монголо-татарської навали;
3. Похилевич Лаврентій Іванович запропонував у «Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии» 1864 року інший варіант: «Лет за полтораста на том месте, где ныне находится село, среди непроходимых болот, был хутор с пасекой Пожежского жителя Байбуза (Есть дворянская фамилия — литовская Байбузы, происходящая от Татарского Мурзы Михаил Байбуз Грыбунович получил от короля Стефана земли над рекой Сулой, которые в последствии уступил князю Александру Вишневецкому; о чем свидетельствует конституция 1590 года, fol. 588.). Мало по малу число жителей в хуторе увеличилось и образовалась сначала деревня, а потом село»

Точної дати заснування села невідомо. Однак виявлені поблизу села залишки поселень епохи неоліту та періоду Київської Русі свідчать про залюднення місцевості з давніх часів. На східній околиці піднімається курган над берегом річки Вільшанка, відомий як Стара Січ. На західній околиці містяться кургани Климовщина та Чернещина. На останньому ще до татаро-монголської навали існував монастир, який був зруйнований та пограбований татарами. Щодо Климовщини, то існує легенда про можливість знайти золото у пісках під Пасху.

З кінця 14 століття придніпровські землі потрапили у володіння Литви, а з кінця 16 століття — Польщі. Саме від тиску польської влади почались утворюватись козацькі загони і село не стало винятком. Байбузівські козаки брали участь у визвольній війні Богдана Хмельницького, 12 липня 1656 року один з універсалів гетьман підписав саме у Байбузах. 1796 року у селі була збудована дерев’яна церква. На початок 19 століття у селі проживало 340 осіб і воно відносилось до володінь В. Енгельгарда. Станом на 1864 рік у селі проживало вже 1236 осіб, вони займались в основному землеробством, а восени та взимку — ткацтвом та торгівлею деревним вугіллям.

На 1900 рік у селі проживало 2034 особи і основним видом діяльності населення стало ткацтво. Селом володіла поміщиця Балашова, якій належало 2852 із 3693 десятин. 1891 року був збудований спиртовий завод в урочищі Рудка, 1907 року — кінний завод, а на річці Вільшанці — водяний млин. У 1907-1909 роках у Байбузах збудовано нову церкву, стару розібрали, а з матеріалів у 1913–1914 роках збудували нову школу (перша школа була організована 1861 року у будівлі волосного управління). Прикрасою церкви стала чудотворна Байбузівська ікона Божої Матері. 1933 року, в часи радянської влади, церква була закрита, а в будівлі облаштували школу (вона згоріла в роки Другої світової війни). Під час Першої світової війни на фронт було мобілізовано 247 чоловік.
У лютому 1919 року у селі була проголошена радянська влада.

8 лютого 1920 року до Байбуз під час Зимового походу прибула Київська збірна дивізія Армії УНР, очолювана Юрієм Тютюнником, до складу якої входив тоді Кінний полк Чорних Запорожців Армії УНР. У Байбузах з Кінного полку Чорних Запорожців та Кінного полку імені Гетьмана Мазепи було створено Кінну бригаду на чолі з Петром Дяченком, яку 9 лютого було виправлено на здобуття Сміли.
1928 року створено 3 ТСОЗи: «Іскра», «Перемога» та «Більшовик», які 1930 року реорганізовані у колгосп «Іскра». З 1924 року працювали лікбез та будинок-читальня, 1927 року відкрито сільський клуб та медпункт, введено семирічне навчання у школі, почали діяти гуртки та бібліотека. В роки голодомору у селі загинуло близько 500 осіб. Після арешту та розстрілу 1937 року у Києві начальника КВО, уродженця села, Григорія Рябоконя, Байбузами пройшли масові репресії. Понад 40 селян року були арештовані та розстріляні. В роки Другої світової війни під час окупації загинуло 17 селян (через таку малу кількість ходить легенда про допомогу чудотворної ікони). На фронтах воювало 475 односельчан, 298 з яких загинули, а 175 нагороджено орденами та медалями.
Після війни почалось відновлення села, найбільшого розквіту воно зазнало у 1970-х роках. Тоді був збудований міст через Вільшанку, заасфальтовано вулиці, проведено газ, збудовано капітальні колгоспні двори, кінний завод, збудовано нову школу. В роки незалежності було відновлену церкву.

Сільський Голова села Байбузи – Лисенко Петро Іванович. 4 січня 1960 року народження. Освіта середня. Обраний на посаду Голови 26 жовтня 2015 року. До обрання Головою села тридцять років працював на різних посадах в Черкаській районній раді. Робочий телефон – 30-92-10.

Секретар Байбузівської сільської ради – Довга Катерина Василівна. 11 квітня 1959 року народження. Освіта середня-спеціальна. П’ятнадцять років працювала в дитячому садочку, двадцять один рік – в органах місцевого самоврядування. Робочий телефон – 30-92-10.